думка в слух

Здавалося б що може бути кращим, ніж мати багато друзів. Радість та веселощі...а головне - не самотня...добре якщо це насправді так...а що як ні?

Самотня я - хоча я не одна

А смуток серце топить, чи жива?  - це рядочок із моєї ранньої творчості...вже давно забутої, любовної лірики...

Але зараз не про це...точніше не зовсім про це. Адже самотність в коханні мене абсолютно не хвилює...просто тому, що "краще бути самотньою ніж з ким попало...". А кохання...після "Мистецтва любити" я дуже засумнівалась, чи насправді відчувала кохання, скоріше це була дитяча закоханість... Я знаю одне, що не можна віддавати своє серце...душу...тіло...тому, кого не кохаєш, а кохати це насправді мистецтво.

Час летить з неймовірною швидкістю, і "двічі в одну річку не вступиш", ми постійно змінємось...ми, так само як час, не зупиняємось ніколи...і коли ти змінєшся до невпізнаваємості, то у якийсь момент можеш зрозуміти, що твої друзі, перестали бути для тебе тим, чим вони були раніше...перестали бути близькими тобі...

Коли ти залишаєшся сама з собою, в тебе багато часу щоб думать... ти можеш обрати одне з двох, або впустити самотність у себе, зробивши його своєю частинкою...або спробувати заповнити порожнечу й позбутися відчуття самотності...

Але що як ти розумієш, що самотність - твій друг? Добре це? Чи погано?

Квітка, розпустившись чарує око...а який запах, чарівний запах весни...а весна - це кохання. Бачити у квітці кохання - це мистецтво. Як мені шкода людей, які не можуть побатичи це чудо. Як шкода, що для людей набагато важливіше місце в житті займають матеріальні речі, гроші...золото... Як жахливо бути спіпим бачачи світ.

Кажуть, що красу в буденному можуть бачити лише митці. Але чим ми гірші за митців...ми - звичайні люди. Як можна відвертатися від промінчика сонця, який падає на твоє обличчя, як можна закриватися від промінчика, яке пестить твоє волосся... Ажде можна закрити очі...на хвилинку, не важливо де ти і що ти МАЄШ робити, на хвилинку...на секунду...та згадати того, кого кохаєш...та просо порадіти життю...

Краса є у всьому...у кожному оточуючому тебе предмету, просто відкрий очі...роззирнись... Навчить любити світ, навчись любити людей, просто за те, що вони є. "Лише люблячи всіх ти можеш полюбити одного". "Ти є те, що ти робиш"...тож роби хороше, люби, дружи, радій та будь щасливим, не для когось...для себе. Адже у нас так мало часу...не можна витрачати його в пусте. Чому ти сидиш вдома, коли на вулиці чудова погода, коли пташки співають, кали сонечко пускає у твоє вікно своїх зайчиків...? Ти будеш щасливим лише тоді, коли дозволиш собі бути щасливим і якщо ти це дозволиш собі, то всі незгоди, що тебе спідкають, здадутся мізерними, неважливими та розтупляться перед твоєю рішучою ходою... просто не бійся бути щасливим та хапай кожну свою хвилину, адже вона ніколи не повториться...

Дружба... Я б сказала, що це рідкісне явище в людській природі. Можливо, я б назвала друзів спорідненими душами… Спільні інтереси, пустощі, інколи навіть безглуздя. Дружить – це значить любити людину такою, якою вона є і якою б вона не була, бачити її найгарнішою, найрозумнішою, найкращою. Вірити в неї, довіряти їй. Однак все в міру,не можна довіряти людині занадто, адже не можна забувати, що вона всього лише людина. Дружити значить любити. Не можливо дружити з кимось не люблячи його. Тут я б хотіла звернутися знову ж до Фромма. Фромм виділяє 4 аспекти любові: братерська, інтимна, материнська, любов  до Бога. Братерська любов особлива, принаймні я б виокремила її з поміж інших. Братерська любов і є джерелом дружби. Любити людину, цінувати її, завдяки їй любити всесвіт, любити себе у ній, любити через неї світ. Фромм пише про те, що не люблячи всіх людей, ти не можеш любити одного, не люблячи ідею людини не можна любити окрему людину. Лише люблячи людей навколо себе ти можеш полюбити когось інтимною любов’ю, яка, на мою думку, є дуже наближеною до братської любові. Люблячи людину як друга, ти можеш покохати її. Материнську ж любов, у свою чергу, я б назвала продовженням кохання. Дитина народжена в коханні є особливим скарбом для будь-якої нормальної людини. Платон у «Банкеті» якраз пише про те, що мета кохання – продовження роду, досягнення безсмертя.  Любов до Бога є сукупністю всіх попередніх сфер любові. Люблячи і кохаючи можна досягнути любові до Бога, не думаю, що будучи байдужим до всіх навколо людина може любити Бога. Любов до Бога несе свій характер для кожної людини. Для мене любов до Бога – це любов до справедливості, до чесносності, щирості, гуманізму, та як смішно це б не прозвучала любов до любові.              

                Дуже важливо не розчаровуватися у людях, як би важко не було… Мабуть, розчарування -  перший крок до смерті…духовної смерті. Інколи так важко буває не втратити віру в людей, особливо коли люди твого оточення не перестають доводити тобі, що люди – це потвори, лицеміри, брехуни… Але надіє має лишитись. Не згаснути . І тоді ти можеш справедливо вважати, що в тебе є шанс полюбити…покохати…існувати.

                Нещодавно одна дуже особлива людна сказала мені «Дружба – це спільне використання на основі пережитих ситуацій»… Досі не можу оговтатись від такого трактування сакральних понять. Дивно..дивно, що інколи хороші, близькі тобі духовно люди, можуть бути скептиками.  Скептик – людина, яка втратила віру у не матеріальні речі. Шкода. Хоча, не можна казати, що це не правильна думка. Я ніколи не кажу, що думка може бути хибною. Існують деякі поняття, які для кожного несуть своє трактування. Я впевнена, що ця фраза була вжита обдумано, а це вже викликає повагу, хоча б за чесність, хоча б за щирість… Але мені так хочеться довести цій людині інше трактування цього поняття, мені так хочеться, щоб він відчув та повірив у дружбу, як сакральне поняття.

                Я б хотіла висвітлити ще одне поняття та свою думку щодо неї. Дружба між хлопцем і дівчиною. Я чула багато думок з цього приводу. Всі вони змістовні та обґрунтовані. Дехто казав мені, що дружба між хлопцем і дівчиною має поверхневий характер. Дехто вважає, що це лише початок кохання, симпатія. Дехто вважає, що хлопці спілкуються лише з тими дівчатами, які їм подобаються… Все це має свою долю правди, але кому, як не мені знати, що значить дружба з хлопцем. Я мала трьох хлопців друзів, кожен з них з’являвся в дуже важкий для мене час. Перший був моїм однокласником. Чудова людина, але все закінчилось коханням, в один прекрасний день я почула від нього зізнання в коханні. Було дуже боляче втрачати друга, адже я не могла відповісти йому взаємністю, а робити людині боляче…навіщо? Не оговтавшись від болі я зустріла іншого хлопця, гарного…доброго…милого… Дружили, але все закінчилось тим самим. Та на цей раз ми стали зустрічатись. Після цього я отримала дуже важливий досвід, тепер я точно знаю, що не можна плутати почуття дружби і кохання. Адже з у нас нічого не склалось і на цей раз було ще більше боляче, адже я втратила і друга і коханого… Після цих спроб дружби з хлопцями я втратила віру у дружбу з хлопцями і тоді зустріла третього.  На той момент я вже була розчарована в хлопцях і не мала бажання дружити з хлопцем знов, але ця людна проявляла настирне бажання. Що ж, дружили, та мене постійно переслідувало відчуття, що він я йому подобаюсь. Не помилилась. Але наслідки цього розставання були масштабними. В одну мить друг зіпсував мені все життя, через нього я втратила своє кохання. Досить цікаве число – три. Щось на кшталт «Тричі являлася мені любов» І.Франка… І хоча зараз у мене немає друга, я можу сміливо визнать -  немає нічого кращого в світі ніж дружба хлопця і дівчини. У мене ніколи не було подібних подруг і навряд чи колись буде.  І можу запевнити вас, хлопець ніколи не буде щирим з іншим хлопцем, не відкриє свою душу, лише дівчина…жінка…може змусити хлопця розкритись і саме тому ця дружба є неймовірним досягненням для вас…

                А тепер, ознайомившись із моєю думкою, спитайте себе «А я вмію любить?»

День..тиждень...місяць...рік... Постійний механізм масового знищення... Час - це те чого бояться всі. На все він впливає. З часом брехня вспливає, час лікує... Час навіжений гонщик, він летить з неймовірною швидкістю, знищує все на своєму шляху. Час - це смерть, з часом всі її зустрічають. З часом зявляються зморшки і ти розумієш, що ось-ось наступить твій кінець, а ти ще нічого не встиг зробити. Наче ще вчора ти був молодим, перспективним та ініціативним, а сьогодні ти стоїш біля дзеркала і не можеш повірити що ЦЕ - ти. Вже не видно твоїх очей, вони заховались під обвисшою шкірою, твої брови вже давно не чорні...а волосся, ех...яким було твоє волосся... У що ти перетворився?! Злобного, беззубого старого, який сидить на лавці біля підїзду та заздрісно дивиться, як грають діти. Ти не розумієш, що з тобою. Адже у тебе було таке життя і такі можливості... Як досягнути безсмерття?! Ти вже знаєш відповідь на це запитання, ти погодишся з Платоном, ти повіриш у неї. Діти, здається тільки вчора вони були немовлятами, а сьогодні...такі юні перспективні, як ти колись... Ти бачиш у них себе, ти знаєш, що в них живеш ти...О, як ти хочеш пояснити їм, щоб не зволікали, щоб не чекали, щоб не довіряли часу... Ти дивишся у їхні очі...так, це ті самі очі, твої очі. Безсмертя, звичайно вони - це ти...а їхні діти будуть продовженням тебе...але ти цього вже не побачиш... Все, що ти маєш - це спогади, спогади свого життя, спогади тих часів, коли ти був всесвітом, коли ти був молодим та гарним... Що ж тепер? Хто повірить у те, яким ти був? Все, що ти маєш - фотокартка, та сама на якій ти словно бог...однак...кому потрібна вже та стара задрипана фотокартка...а час...Господи, як ти ненавидиш час...